Був собі хлопчик Івась, якого ніхто не любив. Хто зна чому: може, тому, що вчився він гірше за інших, може, через те, що ніс в Івасика був кирпатий і весь у ластовинні, а може й зовсім без причини - не любили і край. А можливо, йому так лише здавалося. Як би там не було, жилося хлопчикові невесело - батьки його не помічали за роботою, бабуся нянчилася з Івасевою маленькою сестричкою, інші хлопчики не хотіли з ним дружити, а дівчата дражнилися. Нарешті так все це впеклося Івасеві, що він поклав у свій шкільний заплічник баклажку з молоком, чималий шматок бабусиного пирога, підручники (так, за звичкою) і подався світ за очі.
До краю міста доїхав Івась на трамваї, а далі пішов пішки. А вже був травень. Сонечко гріє, вітерець повіває, пташки співають. Іде Івасик і радіє. Йшов-йшов і дійшов до темного лісу. Нічого робити, хоч і страшно, а іншої дороги немає - мусив Івась заходити в хащі. Лісова стежка повела його з галявини на галявину, з пагорбка на пагорбок. А життя в лісі вирує: то білочка пробіжить, то пташка пролетить, то метелик спурхне з квіточки. Іде Івасик - на всі боки роздивляється. Не зчувся як зайшов у саму гущавину. І стежка загубилася. Стоїть Івась, не знає, що йому робити, - темно навкруги, моторошно. Кинувся в один бік - ялини стіною стоять, кинувся в інший - болото. Став Івасик кричати. Раптом вибігли з корчів розбійники, схопили хлопчика, зв’язали і потягли до себе в печеру.
Мусив Івась слугувати розбійникам: в печері прибирати, воду носити, дрова рубати. Думав тікати, та не знав куди. Так і лишився у ватазі. Ось минуло кілька часу, прийшли розбійники з грабунків і притягли із собою мішок, розв’язали, бачить Івасик - а там дівчинка маленька сидить і плаче.
- Нагодуй її, та гляди, щоб не втекла, а то… - і ватажок розбійників показав Івасику кулака, а кулак у нього - ого-го який!
Хлопчик втішив маленьку, нагодував і поклав спати біля себе, бо час уже був пізній. А сам не спить, згадує свою сестричку. Скільки через неї Івасеві перепадало - за попсовані зошити, за перевернуті речі, за варення в татовому комп’ютері! А тут згадалася по-доброму. Аж у грудях защеміло. А біля вогнища розбійники ведуть п’яні розмови. Раптом чує він, ватажок говорить:
- Ти, Рудий, піди завтра в село та підкинь батькам цієї малої записку, так, мовляв, і так: лишайте мільйон під горілим дубом, а як ні - вашій доньці смерть.
Стало Івасикові шкода дівчинки, і придумав він як і малу визволити, й самому врятуватися. Коли розбійники поснули, хлопчик насипав в кишеню Рудому рис, а потім проколупав в ній маленьку дірочку. Вранці, коли Рудий вирушив у село, Івасик взяв дівчинку на плечі й пішов слідом за розбійником - рис, що висипався з кишені Рудого, вказував йому дорогу. У селі він все розповів людям. Розбійника схопили, а за ним і всю ватагу посадили у в’язницю. А щасливі батьки упросили Івасика бути їм за сина.
І став Івасик жити в родині врятованої ним дівчинки. Тут його дуже любили й догоджали, як могли. Але щось невесело було Івасеві. І журився він з кожним днем все більше, аж доки якось не витримав і сказав названим батькам:
- Спасибі вам за доброту вашу - ніколи її не забуду. Але я мушу йти, не питайте чому, бо й сам не знаю - знаю тільки, що мушу.
- Що тут вдієш? - зітхнули вони. - Полюбили ми тебе, як рідного сина, і хотіли б із тобою старість зустріти,але не можемо тебе силою держати. Іди, якщо мусиш. Хай тебе Бог благословляє.
Зібрали Івасику харчів, вивели за околицю, заплакали та й відпустили з миром.
Ось знову ліг перед хлопчиком широкий шлях. Небо високе блакитне над ним, жайвір у небі дзвенить. Сонечко сяє. Глибоко зітхнув Івась, засвистів пісеньку й пішов світ за очі.
Йшов так хлопчик, весело насвистуючи, до самого вечора. Зупиниться біля струмочка, поїсть, водички поп’є і далі крокує. Заночувати думав десь серед поля, в копиці. Аж раптом під вечір здійнявся холодний вітер. Насунули хмари - ось–ось дощ почнеться. І став Івасик шукати на ніч кращого притулку ніж копиця. Дивиться, а на горі замок високий стоїть. Побіг хлопчик чимдужче до нього і з першими краплями дощу опинився біля воріт.
- Хто ти такий? - питають його вартові.
- Я мандрівник. Пустіть переночувати.
- Заходь, - сказали, порадившись, ті.
Але не встиг Івась зайти за ворота, як його схопили й потягли до замку.
- Хто ти такий? ― суворо спитав у хлопчика король. - Куди прямуєш?
- Я простий собі мандрівник, іду світ за очі. В полі мене застала негода, тож хотів у вас заночувати, - якмога чемніше відповів Івасик.
- Заночувати?!! Заночувати?!! - зненацька закричав страшним голосом король. - Яка страшна образа!
Івась стояв переляканий, гадаючи, чим він міг так образити господаря замка. Тим часом король так само раптово заспокоївся.
- Ось що, - сказав він, - я пробачу тобі, якщо ти зможеш розважити мою доньку. А якщо ні - тут тобі й смерть.
Варта схопила Івасика, потягла коридором і вштовхнула в якусь кімнату. Коли хлопчик оговтався від несподіваних подій і огледівся, то побачив, що біля вікна сидить дуже гарна, але дуже сумна дівчинка й малює пальчиком на шклі химерні візерунки.
- Ну що, - капризно мовила вона, - будуш мене розважати чи збираєшся стояти стовпом?
Потім принцеса зміряла Івася поглядом і призирливо закінчила:
- Втім куди тобі, кирпатому. Кращі тебе намагалися та опинилися на пласі!
Івасик засмутився: варто було стільки мандрувати, щоб знову наразитися на дівчачі кпини! “Ні, треба з цим щось робити!” - вирішив хлопчик і став думати, чим же йому розважити примхливу принцесу.
Раптом він згадав про підручники, що так і лежали в його наплічнику, - розбійникам вони були ні до чого.
- Ось дивись, які в мене книжки є, - спробував зацікавити ними дівчинку Івасик.
Принцеса неуважно погортала сторінки Читанки й фиркнула:
- Фу, нічого цікавого, нудьга!
- Так ти ж тримаєш книжку догори ногами, - раптом помітив Івась. - Ти що, не вмієш читати? Хочеш, навчу?
Дівчинка несподівано погодилася, й Івась став вчити її читати. А поки Івасик її вчив, вони подружилися, принцеса повеселішала, і тепер у замку часто лунав її дзвінкий сміх.
- Ну ось, - якось сказав їй Івась, - тепер ти чудово читаєш, навіть краще за мене, і віднині тобі ніколи вже не буде нудно. А я мушу йти.
- Не йди, - стала просити його дівчинка, - я так тебе полюбила! Я скажу татові, і він видасть мене за тебе заміж і дасть нам півцарства.
- Мені ще рано женитися, - заперечив Івасик. - Та й навіщо мені півцарства, з ним самий лише клопіт. Я з тобою і так лишився б, якби міг. Але я мушу йти далі, не знаю чому, але мушу.
- Що ж, я не можу держати тебе силою, адже ти подарував мені радість. Хай Бог благословить тебе! - печально мовила принцеса.
Вона сама провела Івасика за ворота, і потім довго махала йому вслід білою хустинкою.
А Івасик ішов-ішов і прийшов у велике місто. Це було дуже дивне місто - надто тихе і надто похмуре. І люди в ньому були тихі й похмурі. Навіть хлопчики не ганяли м’яча у скверах, а сиділи рядочком на лавочках, як настовбурчені горобці. Івасик підійшов до одного такого гурту й спитав:
- Я щойно прийшов до вашого міста, тому не знаю ваших звичаїв. Скажіть, у вас завжди так тихо?
- Ні, - сумно відповів один хлопчик, - раніше в нас було дуже гамірно.
- І весело, - підхопив другий.
- І ми грали у футбол, - зітхнув третій.
- А що ж трапилося з вашим містом?
- У нас оселився кровожерливий дракон, - зашепотіли, боязко озираючись, діти.
- Невже не знайшлося жодного лицаря, здатного його подолати? - здивувався Івасик.
- Лицарів у нас було багато, але цей дракон - не звичайний, а електронний. Він загадує лицарям математичні задачки, і б’є струмом кожного, хто не може їх розв’язати. Так ми втратили найкращих воїнів.
- Ці задачі такі складні?
- Ми не знаємо. Біда в тому, що в нашому місті ніхто не розуміється на математиці.
Раптом засурмили сурми, і повз хлопчиків пройшла печальна процесія, яка вела дуже вродливого юнака.
- Хто це? Куди його ведуть? - спитав Івась.
- Це син нашого короля. Дракон знову вимагає поживи, і наш шляхетний принц вирішив пожертвувати своїм життям, щоб нікого більше не наражати на небезпеку. Бідний принц приречений, адже він теж не знає математики!
- Стійте! - несподівано навіть для себе самого гукнув Івась до процесії.
Гурт зупинився, люди оточили Івасика.
- Як ти смієш порушувати тишу? - гнівно спитав хлопчика високий сивий чоловік у мантії - це був сам король.
- Ваша величносте, - сміливо звернувся до нього Івась, - не віддавайте свого сина драконові! Я піду замість нього.
- Ти? Але чому?
- Тому що я знаю математику! - урочисто мовив Івасик, і в цю ж таки мить пошкодував про свої слова, згадавши про незадовільні оцінки.
Але було вже пізно. Гурт вибухнув радісними вигуками. А король, обнявши хлопчика, закричав:
- Слава Богу! Господь почув наші молитви і прислав до нас визволителя!
- Але я ще нічого не зробив, - знітився Івась.
- Ми віримо, що ти врятуєш нас, о невідомий лицарю! - сказав юний принц і міцно потис хлопчикові руку. - Я твій друг навіки, розпоряджайся мною!
Хіба ж міг Івасик після таких слів відступити? Нізащо! Хай його навіть ізжере люта потвора!
- Ходімо! - рішуче сказав хлопчик, і вони рушили до лігва дракона.
- А це ще що за горобець? - зареготав дракон, побачивши Івасика. - Та мені таких з десяток треба на обід.
- Не поспішай, драконе, - сміливо мовив хлопчик. - Ти ще не переміг. Давай свою задачку.
- Ой, ну навіщо ці умовності? - заблимав екраном дракон. - Все одно ж не розв’яжеш, тільки час згаємо, а я - голодний.
- А якщо розв’яжу?
- Та ні, не розв’яжеш.
- А все ж таки?
- Тоді, як і обіцяв, я покину це місто.
- Домовились. Давай свою задачку. Тільки скажи, скільки в мене є часу.
- Та хоч усю ніч розв’язуй, все одно не подужаєш, - презирливо чмихнув дракон і виплюнув з принтера аркуш з умовами задачі.
Задачка була неважка, з одним невідомим. Івась точно пам’ятав, що вони вже розв’язували такі приклади в класі. Але в тім-то й біда, що на контрольній він отримав за них двійку. “Ось коли пошкодуєш, що не вчився старанно, - зітхнув Івась, але одразу підбадьорився. - Тільки не панікуй! Часу багато й підручник з математики в мене з собою, розберуся…”
…І розібрався - на ранок задача була розв’язана.
- Ох, підступний горобцю, ти обдурив мене! - заволав дракон і замигтів усіма своїми лампочками. - Чому ти не сказав, що розумієшся на математиці, я дав би тобі важчу задачку!
- Легко бути драконом там, де не знають математики, - засміявся Івась. - Ану забирайся геть, дурисвіте!
Мусив дракон полишити місто в спокої. З цього приводу король влаштував велике свято із танцями, феєрверками й морозивом. А вдячні городяни збудували для Івасика великий гарний будинок, ледь-ледь менший за королівський палац. Принц вчив його вправлятися з мечем і їздити верхи. А Івась навчав свого друга математики. Весь день вони були нерозлучні, і тільки на ніч розходилися по домівках.
Оці самотні вечори були найтяжчим випробуванням для Івасика. Сум знову стискав його серце в залізних лещатах. “Чого мені бракує? - в розпачі гадав Івась. - Я знайшов усе, чого шукав: мене полюбили названі батьки і прекрасна принцеса, найшляхетніший у світі принц - мій друг. В мене є дім, слава і все, чого забажаю. Чому ж мені так сумно?”
В один з таких вечорів Івасик блукав кімнатами й зайшов до старенького сторожа, що чатував на вході. Дідусь запросив його до себе в коморку. За чаєм вони розговорилися, і хлопчик розповів про своє життя.
- Чому мені так сумно, дідусю? Всі бажали мені, щоб Бог мене благословив, але , видно, Він мене не благословив!
- А що ти знаєш про Бога? - примружившись, спитав сторож.
Івась здвигнув плечами:
- Бог на небі.
- Ні, це не все. Хочеш, я розповім тобі про Нього?
Івась захотів, і старенький сторож став оповідати йому про те, як Бог прийшов врятувати людину, як людина зрадила й розіп’яла свого Спасителя, як воскрес Господь і знову прийшов до тих, кого любив, щоб підтримати і надихнути їх.
- Дідусю, вони ж зрадили Його, чому Христос повернувся до них?
- Тому, що Він любив Своїх учнів і пробачив їм їхню слабкість. І всім заповідав навчитися любити по-справжньому, отже - навчитися пробачати. Тоді людина стане вільною, і серце її звеселиться.
- Виходить, я не вмію пробачати? - задумливо мовив Івась і замовк.
Сторож теж мовчав. Так вони сиділи кілька часу мовчки.
- Дякую Вам, дідусю, - сказав нарешті Івась. - Я тільки зараз зрозумів, як я скучив за своєю родиною. Час мені знову вирушати в дорогу.
Принц провів Івася аж за далекий гай. Там Івасик скочив з коня.
- Далі я піду пішки, ― сказав він. - У нас немає де тримати коня, бережи його для мене в своїй стайні.
- Може, ти все ж таки залишишся? - з надією спитав принц.
- Я прийду до тебе влітку, обов’язково прийду, - пообіцяв Івась. Він усміхнувся другові і подивився вперед. - Там, за високою горою, мій дім.
Пробач, друже, я надто довго блукав.
Був травень. Івась ішов битим шляхом. Світило сонечко, повівав вітерець, співали пташки. На серці у хлопчика було тихо і радісно - він повертався додому.
Галина Манів,
Київ,Україна
Друзі,хто хоче мати збірку моїх віршів, звертайтеся на мій е-мейл.У середині травня вона вийде з друку. Про всяк випадок повідомляю ,це поезія православного спрямування. e-mail автора:pilot-z@ukr.net
Прочитано 10101 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : БОГ может ВСЁ !!! - Вячеслав Осипов После молитвы и с прасловлением Бенни Хинна , камни в почках пропали и операция была не нужна, после долгих обследований сестру выпустили из больницы домой.
Куда делись камни спросил врач.
Слава БОГУ за исцеление.
Ранами Иисуса Христа мы исцелены. АМИНЬ.
Эти строки родились сразу,как хвала БОГУ.
